Чи можна вести життя святого сьогодні? У світі, який, здається, щодня крутиться все швидше, складно повірити в те, що поруч з нами можуть жити святі. Проте саме на праведниках тримається світ і він продовжує існувати завдяки любові та жертовності. Доказом цього є новітні святі та Слуги Божі, щодо яких триває беатифікаційний процес.
У 2001 році святий папа Йоан Павло ІІ засвідчив святість 28-и вірних Української Греко-Католицької Церкви: єпископів, священників, богопосвячених осіб та мирян. Усі вони у період комуністично-нацистських лихоліть XX століття зберегли людяність. Їхнього світла життя сьогодні потребуємо і ми, котрі намагаємося стати кращими щодня та змінювати світ навколо себе.
- Священномученик Омелян Ковч
Його ім’я занесено до когорти Праведників народів світу, адже він не зважав на національність, коли йшлося про порятунок життя. Його щоденне ревне служіння було спрямоване на порятунок душ, довірених його опіці людей. Його незабутня жертва стала прикладом любові аж до кінця для тисяч священників Української Греко-Католицької Церкви.
Блаженний священномученик Омелян Ковч з 1922 року був парохом храму Святого Миколая у м. Перемишляни. На своїй парафії він став добрим пастирем для своїх вірних та люблячим батьком для своєї сім’ї. Безумовне служіння тим, хто прагнув Істини, привело його у 1919 році у лави Української Галицької Армії, де він був капеланом та побратимом для українських воїнів. Він добре володів німецької мовою, що дозволило йому мужньо заступатися перед німецькими окупантами за єврейський народ. У своєму прагненні врятувати життя звернувся з листом до Гітлера, в якому вимагав дозвіл для відвідування євреїв у гетто та засуджував масові вбивства. Щоби якось їх відвернути, о. Омелян Ковч видав більше 600 свідоцтв про хрещення для єврейських родин. За цей прямий спротив 30 грудня 1942 року о. Омелян був кинутий до в’язниці по вул. Лонцького у Львові та у серпні 1943 року переведений до концтабору «Майданек». Саме з цього жахливого місця були звернені його слова у листі до родини: «За винятком раю, це єдине місце, де я хочу бути. Тут ми всі рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латвійці та естонці. Я єдиний священник між ними. Навіть не можу собі уявити, як тут буде без мене. Тут я бачу Бога…» До останнього дня свого життя отець Омелян сповідав і причащав в’язнів концтабору. 25 березня 1944 року «парох Майданека» помер, а його тіло було спалено у крематорії.
Сьогодні отець Омелян Ковч є проголошений покровителем священників Української Греко-Католицької Церкви.
- Священномученик Зиновій Ковалик
Монах, який у сповідальниці зцілював зранені гріхом душі вірних. Священник, який до кінця своїх днів молитвою огортав усіх, хто траплявся на його життєвому шляху. Вірний син свого народу, що в період страху та безнадії, спричинений радянською окупацією, не боявся на проповідях заявляти про безбожність окупантів.
Перша радянська окупація застала отця Зиновія Ковалика у Львові, у монастирі редемптористів на вул. Зибликевича. Обставини тотального контролю не залякали відважного священника, який на проповідях відверто говорив про злочини комуністів, мовлячи: «Якщо буде така воля Божа, то я радо прийму і смерть, але як проповідник не буду ніколи кривити душею». Такі проповіді не могли тривати довго. Тому 28 серпня 1940 року на свято Успення Пресвятої Богородиці отець Зиновій виголосив свою останню велику проповідь. Його слухало близько 10 000 вірних. Вночі з 20 на 21 грудня 1940 року до монастиря увірвалися агенти НКВС. Усе за ті його проповіді, які він продовжував виголошувати у церкві при монастирі під час дев’ятниці на честь Непорочного Зачаття. Останнім пристанищем отця Зиновія стала в’язниця на вул. Замарстинівській (т.зв. «Бригідки»). Там, у камері розміром 4,20×3,50 із 32 в’язнями він продовжував молитися на вервиці, відправляти літургійні молитви та Молебень до Пресвятої Богородиці.
У 1941 році, коли німецькі війська розпочали наступ на Львів, енкаведисти не могли собі дозволити залишити в’язнів живими. Усі пішли під розстріл. Усі, крім о. Зиновія Ковалика. Їм було замало його просто застрелити. Саме тому, пригадавши йому його ж проповіді про Розп’ятого Христа, на очах у співкамерників його було розп’ято на тюремній стіні. Яким же жахливим було видовище для людей, які за дозволом німців увійшли у в’язницю, щоб розпізнати своїх рідних. Розп’ятого через його відвагу перед нелюдським обличчям режиму. Розп’ятого через його любов до Бога та ближнього.
- Блаженний Володимир Прийма
Він, єдиний мирянин серед 28 новомучеників українського народу, проголошений покровителем мирян Української Греко-Католицької Церкви. Він не побоявся як дяк супроводити священника до хворої жінки, що бажала Таїнства Сповіді та Причастя. Він єдиний своєю людяністю та жертвою життя виступив проти безжального нелюдського режиму.
Володимир Прийма у свій час за прикладом батька закінчив дяківську бурсу при митрополитові Андрею Шептицькому. По завершенні навчання став дяком і дириґентом у церкві с. Страдч. 10 листопада 1931 року створив сім’ю з Марією Стойко. До кінця свого земного життя залишився вірним як своєму покликанню, так і своїй Церкві.
У четвер, 26 червня 1941 року, дяк Володимир Прийма разом з отцем-доктором Миколою Конрадом пішли зі Святими Тайнами сповідати жінку. Насправді, священник відраджував дяка йти разом з ним, мотивуючи це великою небезпекою, проте Володимир відмовився. Він був переконаний, що має захистити отця.
Повертаючись дорогою додому, їх наздогнали солдати НКВС. Зі страшною лайкою на устах, енкаведисти схопили священника і дяка. Відтак повели до лісу Бірок. Ризикуючи власним життям, Володимир Прийма залишився з отцем Миколою Конрадом до останнього. Обох їх по-звірячому замордували. Тіло дяка Володимира Прийми було покалічене, побите, він мав поламані ребра. Однак, цілісною залишилася його душа.
- Преподобномучениця Тарсикія Мацьків
Ольга Мацьків молодою дівчиною у 19 років вступила до Згромадження Сестер Служебниць, взявши собі чернече ім’я Тарсикія. У монастирі с. Тарсикія мала декілька важливих обов’язків: відповідати за робітню та фірту у Новіціятському домі, працювала вчителькою крою та шиття у господарській школі, а також була «Ангелом» для кандидаток. Вона вчила молодих кандидаток молитов, духовних вправ, культури поведінки, пристосування до життя у спільноті згідно з приписами уставів Згромадження. Усе її монаше служіння виглядало цілковито простим і буденним. До кінця свого життя вона не покинула стін єдиного Кристинопільського монастиря. Проте, саме у його стінах їй судилося принести у жертву своє життя.
Сестра Тарсикія померла від кулі російського солдата. Він вистрілив у спину саме тоді, коли вона бігла відкривати йому фірту, сповнюючи один зі своїх буденних обов’язків. Вистрілив 18 липня 1944 року лише тому, що вона була монахиня. На той час вона мала 25 років…
Таких історій було тисячі. Серед них – вже знані і досі незнані. Це історії про світло серед темного світу комуністично-нацистського режиму. Це історії життя та людяності. 28 новомучеників, свідчень та 28 запрошень до святості.
Прочитати життєписи наших святих запрошуємо у виданні «Випробувані, як золото в горнилі».
